Верховний Суд України Верховний Суд України
На першу сторінку Написати листа Пошук Мапа сайту
На першу сторінку Сторінки історії судових органів Україїни Персоналії Життя, присвячене служінню закону (Нарис про Голову Верховного Суду УРСР В.Г. Зайчука (1963—1970 рр.))  // Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 4. — С. 45—48

ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ СЛУЖІННЮ ЗАКОНУ


Із почуттям, толком, розстановкою
Слова О. Грибоєдова якнайкраще характеризують життєвий і професійний шлях Володимира Гнатовича Зайчука - Голови Верховного Суду УРСР
(1963-1970 рр.)
У день, коли липневий медоносний цвіт поширює свої аромати у царині мальовничої краси українського села, звичайнісінька селянська родина чекала на появу нової надії, нового паростка - дитини. Скільки батьківських сподівань покладалося на те, що суворе буденне життя буде прихильним до неї, відвертатиме усі негаразди й проблеми та неодмінно подарує шанс стати щасливим і успішним. І ці надії не були марними...

Про Володимира Гнатовича Зайчука відомо майже всім, хто хоч якось пов’язаний із вітчизняною правовою системою або ж на науковому рівні займається її дослідженням. І це не дивно. Адже знати славетних представників юридичної професії, що присвятили своє життя утвердженню та зміцненню Закону, - обов’язок кожного юриста - захисника прав і свобод людини.

1 липня 1921 р. на щедрій, мальовничій, як її ще називають, "голубоокій Волині" у с. Тростянці, що в Ківерцівському районі, у бідній селянській родині Гната Панасовича і Єви Панасівни народився хлопчик - Володимир. На той час у родині Зайчуків уже було двоє дітей - син Гнат і донька Оленка.

Виховувати своїх нащадків батькам довелося у надто скрутні часи: Волинь по-трапляє під насильницьку польську окупацію, майже на двадцять літ прикриту Ризьким договором 1921 р. Утворюється Волинське воєводство з центром у м. Луцьку, де заборонили українську мову, почали захоплювати найродючіші землі, численні річки та озера, які століттями прикрашали цей благодатний край. Такі були часи.

Дитячі роки молодшого Зайчука, незважаючи на постійну матеріальну скруту, викликану польською експансією, проходили у родинній любові й домашньому затишку. У 1929 р. Володимир вступив до першого класу польської семирічної школи, керівництво якої за успішне навчання нагородило молодшого школяра і ще двох польських учнів цікавою поїздкою до м. Кракова.

У цей час родина Зайчуків терпіла страшні нестатки. Тому після закінчення початкової школи Володимир був змушений влаштуватися батраком у поміщика. Мрії про подальше навчання у середній школі стають для нього вже недосяжними.

У 1936 р., за рекомендацією стар-шого брата Гната, Володимир вступив до підпільної організації. Через рік шістнадцятирічний юнак за розповсюдження листівок та виконання інших доручень був заарештований польською поліцією і ув’язнений. У тюрмі м. Луцька він перебував до приходу радянських військ і звільнення західних земель України.

Із січня 1940 р. по червень 1941 р. він працює народним слідчим у прокуратурі м. Володимира-Волинського, а з початком Великої Вітчизняної війни - у прокуратурах Ново-Шепелицького району Київської області та Харківського військового округу. У 1941-1944 рр. слідчий, а згодом і офіцер діючої армії 1-го Білоруського фронту, виконував окремі оперативні доручення керівництва військової прокуратури 393-ї, 337-ї, 172-ї стрілкових дивізій.

Під час Великої Вітчизняної війни молодий боєць не припинив навчання, адже знав, що його майбутнє і майбутнє народу залежить від рівня освіти. І тому в 1944 р. став старанним слухачем фронтових курсів молодших лейтенантів 1-го Білоруського фронту, розміщеного у м. Городня Чернігівської області.

В останній рік війни 24-річний юнак успішно працював у військовій раді 69-ї армії, брав активну участь у бойових діях на Зеєловських висотах та під час штурму м. Берліна, де у вересні 1945 р. став учасником параду Перемоги союзних військ. Цього ж року Володимир вступив до Комуніс-тичної партії Радянського Союзу.

За відважну боротьбу проти фашистської Німеччини В.Г. Зайчук був нагороджений орденом Червоного прапора і медалями: "За визволення Варшави", "За взяття Берліна", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр." та ін.

Наступні три роки Зайчук провів у м. Берліні, де працював в управлінні військової комендатури радянського сектору міста. Цей етап життя для Володимира не був легким. На власні очі йому довелося побачити страшну післявоєнну долю м. Берліна. Його центральна частина, яка мала неофіційну назву "внутрішнє місто", завжди розглядалась як місце реалізації масштабних і амбіційних проектів, притаманних великій столиці. Тому, як це не дивно, нацисти, одним із лідерів яких був архітектор Альберт Шпеєр, схвалювали його спустошення в результаті бомбардувань. Вони ніби розчищали шлях до реалізації в майбутньому (переможному, на їхню думку) фантасмагоричних ідей створення столиці Ãтисячолітнього рейху╚. Однак все сталося зовсім не так.

Перебуваючи в лавах Радянської Армії, Володимир у 1946 р. вступив на вечірнє відділення Університету Марксизму-Ленінізму. Однак, через добровільне відбуття для подальшої військової служби, випускні іспити так і не склав. У вересні наступного року він продовжує навчання у Львівській юридичній шко-лі, яку закінчив із відзнакою. Отримавши диплом про середню юридичну освіту, молодого спеціаліста 8 січня 1950 р. призначають на посаду народного судді ІІІ дільниці Сталінського району м. Львова.

У характеристиці, яку вперше підготували на народного суддю В. Г. Зайчука, написано: "Работая на должности народного судьи, товарищ Зайчук проявил себя положительно, хорошо знающим работу и правильно применяющим совет-ские законы в судебной практике". Пізніше його вже назвали кращим суддею Львівської області.

Відмічаючи сумлінну працю та враховуючи потужний професійний потенціал 29-річного судді, у вересні 1950 р. Міністр юстиції Укра-їн-ської РСР Д. Панасюк призначив В. Зайчука - студента ІІІ курсу юридичного факультету Львів-ського університету ім. Івана Франка - головою Рівненського обласного суду. За три роки роботи в цьому суді усі вироки й рішення, ухвалені Володимиром Гнатовичем, Верховний Суд УРСР залишив у силі.

Однак, як кажуть у народі, "поряд із щастям ходить і нещастя". Підтвердженням цієї народної мудрості стала втрата найближчої й найдорожчої у світі людини - матері. На щастя, Єва Панасівна встигла порадіти за перші успіхи сина і споглянути на втілення в життя усіх своїх надій і сподівань щодо нього. Тяжко переживши смерть любої неньки він рішуче і упевнено розпочинає свій професійній і творчий злет.

Принциповий правдолюб, непереборний прихильник духу і букви Закону Володимир Зайчук у липні 1953 р. стає заступником, а згодом і Першим заступником Міністра юстиції УРСР.

Перебуваючи на цій посаді до 1962 р., він успішно керував управлінням судових органів, фінансовим, адміністративно-господар-сь-ким, нотаріальним і відділом скарг. Як Перший заступник Міністра юстиції, здійснював планові ревізії та організовував роботу в судах Дніпропетровської, Львівської, Ста-лін-ської (тепер Донецької) та інших областей. Розуміючи, що успіх у будь-якій діяльності залежить від людей, на яких покладені організаційно-владні повноваження, особливу увагу приділяв також проблемі формування якісного кадрового складу органів юстиції: організовував і проводив семінарські заняття із вивчення основ держави і права.

У 1962 р. Володимир Зайчук переходить на роботу до Верховного Суду УРСР. Спочатку працює заступником Голови Верховного Суду УРСР, а з 12 квітня 1963 р. - Головою Верховного Суду УРСР. У той час до складу Верховного Суду входили Судова колегія у цивільних справах, Судова колегія у кримінальних справах, Пленум та Президія Суду.

Костенко М.Г., суддя Верховного Суду України у відставці згадує:

- До Верховного Суду УРСР я прийшов у той час, коли Володимир Гнатович обіймав посаду заступника Голови Верховного Суду УРСР. Пізніше, коли він став Головою, я працював членом Судової колегії у цивільних справах. Свою професійну діяльність у найвищій судовій інстанції у системі судів загальної юрисдикції ми розпочали майже одночасно.

Про Володимира Зайчука я можу сказати лише добрі й теплі слова. Він був талановитим керівником, ніколи не забував про своїх підлеглих, намагався їм всіляко допомагати. Його людська вдача, гострий розум і професіоналізм були міцним фундаментом не лише для його особистих успіхів, але й для успіхів усього колективу Верховного Суду УРСР.

Сім років Володимир Гнатович обіймав посаду керівника Верховного Суду УРСР. Радянська Україна разом з іншими союзними республіками у той час переживала складний історичний період десталінізації. Зміни відбулися і в керівництві Верховного Суду. 21 березня 1963 р. Президія Верховної Ради УРСР для зосередження судових функцій в одному органі ліквідувала Міністерство юстиції, а замість нього утворила Юридичну комісію при Раді Міністрів Української РСР, яку очолив О.Н. Якименко. Відтепер до основних функцій Верховного Суду УРСР належатимуть судове управління й керівництво органами дер-жавного нотаріату.

Змінюється радянське законодавство: 30 червня 1960 р. був прийнятий новий Закон "Про судоустрій Української РСР", з 1 квітня 1961 р. стають чинними Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, а з 1 січня 1964 р. - Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси Української РСР. Відповідно до зазначеного Закону судова система залишилася такою ж, як і раніше (Верховний Суд УРСР, обласні та народні суди). Проте були внесені зміни в побудову системи народних судів. Замість дільниць народного суду вводився єдиний народний суд району чи міста без районного поділу. Нова Конституція УРСР (1978 р.) змінила цю систему на нову: Верховний Суд УРСР, обласні та Київський міський суди, районні (міські) народні суди.

Працюючи у Верховному Суді, Володимир Гнатович був членом реабілітаційної комісії Верховної Ради УРСР і членом Міжнародного Арбітражного Суду. Як талановитий організатор, принциповий і вимогливий керівник він робив усе можливе, щоб змінити командно-адміністративну систему правосуддя й відповідне їй законодавство, розширити функції судової системи та закласти міцний правовий фундамент для подальшого розвитку основних прав і свобод людини та громадянина.

Г.М. Омельяненко, суддя Верховного Суду України у відставці ділиться своїми спогадами:

- Мені завжди приємно згадувати Володимира Гнатовича, його красиву чоловічу статуру і, головне, виняткову інтелігентність. Він вирізнявся з-поміж інших високопосадовців своєю щирістю, людяністю, освіченістю, високим рівнем юридичної культури, для якого закон і справедливість - не просто слова, а сенс усього життя. Переконайтеся самі.

Ця справа свого часу вважалася Ãсправою століття╚.

У м. Харкові було вбито молоду дівчину. Така жахлива подія сколихнула усе місто і набула не характерного для тих часів громадського резонансу. І ось, за результатами численних оперативно-розшукових заходів було затримано (без жодних на те підстав) трьох молодих хлопців, які до того ж зізналися у скоєнні цього вбивства. Членам Судової колегії у кримінальних справах було очевидним, що вирок, як-то кажуть Ãбілими нитками шито╚ і тому неодноразово скасовували його.

Після проведення додаткових слідчих заходів, касаційна колегія суддів лише підтвердила та зміцнила свою позицію щодо невинуватості підозрюваних. Керуючись вимогами закону, зокрема щодо допустимості засобів доказування, троє суддів дійшли єдиноправильного висновку: доказів винуватості немає, і скасували вирок із закриттям провадження у справі. Це було сміливе рішення. Адже Ãвладні структури╚, зокрема Генеральна прокуратура СРСР і Прокуратура УРСР, ні на хвилину не припиняли чинити тиск на суддів. До того ж наближалися вибори до Верховного Суду УРСР і тому були такі, хто радив ухвалити Ãправильне╚ рішення, але для кого?

Майже три дні Пленум Верховного Суду під головуванням Володимира Зайчука розглядав протест Прокурора республіки на неправомірність касаційної ухвали, винесеної Верховним Судом УРСР. Натиск посилився. І після надзвичайно напруженого розгляду Пленум визнав: засуджено невинних. Судді вчинили сміливо, рішуче, так, як їм підказувало їхнє професійне і людське переконання. Отже, і за тих складних умов Ãтелефонного права╚ й інших засобів тиску судді Верховного Суду УРСР на чолі з Володимиром Гнатовичем змогли залишитися чесними носіями правосуддя.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 6 жовтня 1970 р. Володимира Гнатовича призначають керівником поновленого Міністерства юстиції УРСР. А 30 червня 1971 р., за день до свого 50-річного ювілею, його нагороджують почесним званням Заслужений юрист УРСР.

У цей час вносяться зміни до загальної концепції роботи республіканських органів юстиції, затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР від 4 вересня 1972 р. Зміни були спричинені перш за все ліквідацією у 1963 р. Міністерства та передачею його функцій Юридичній комісії при Раді Міністрів і Верховному Суду УРСР, а на місцях - обласним судам.

У радянський період Міністерство юстиції, як і інші республікан-ські міністерства, не було самостійним у здійсненні державного управління. Його роль зводилася пе-реважно до функції передавальної ланки у багатоступеневій союзній системі державного управління колишнього СРСР. За таких умов Володимир Зайчук протягом двадцяти років керував найвищим відомством юстиції Радянської України.

Є.І. Овчинников, радник Першого заступника Голови Верховного Суду України розповідає:

- Володимира Зайчука я знаю з 1973 р. На щастя, мені довелося спілкуватися з ним і з особистих питань. Тому можу сказати, що Володимир Гнатович був високоморальною людиною, з почуттям толерантності, витриманості. Він ніколи не робив по-спішних висновків, намагався зрозуміти думку підлеглих. Але водночас, як керівник, рішуче реагував на недобросовісність працівників, поведінка і вчинки яких завдають істотної шкоди не лише правовій системі, але й суспільству загалом. На підтвердження своїх слів я розповім одну історію, яка трапилася у 1974 р.

У той час я працював суддею Київського обласного суду. До мого провадження потрапила складна й об’ємна (майже 400 томів) кримінальна справа, порушена за фактом розкрадання у системі ресторану ÃКиївпас╚.

У справі проходило понад 20 обвинувачених, захист яких підтримували 26 адвокатів. У залі судового засідання було проведено близько 66 екс-пертиз. Через причини, які не залежали від волі суду, розгляд справи затягувався більше ніж на рік.

Міністр юстиції УРСР Володимир Зайчук почав цікавитися, чому і з яких причин суддя Овчинников затягує розгляд гучної на той час кримінальної справи. Щоб розібратись із ситуацією він вирішує направити на наступне судове засідання своїх "шпигунів "- студентів, які на той час проходили стажування в Міністерстві юстиції. Мене ж про це розпорядження ніхто не повідомив.

Розпочалося чергове судове засідання. Атмосфера у залі була над-звичайно напруженою, до того ж ці два студенти постійно заважали, розмовляючи один з одним. Після чергового зауваження, суд вирішив їх вивести із зали засідання та продовжив роботу у звичному режимі. Через двадцять хвилин я отримую записку від виконуючого обов’язки голови Київського обласного суду О.С. Панєвіна, у якій він просить мене зробити перерву й зайти до нього. Що я і зробив.

"На вашому місці, - сказав Олександр Сергійович, - я б вчинив так само. Але річ у тім, що тих студентів, яких за вашим розпорядженням вивели із зали судового засідання, прислав Міністр юстиції В.Г. Зайчук. І тепер, напевно, мені разом із вами доведеться пояснити міністрові при-чину вашої поведінки і, можливо, вибачитися"

Склалася досить делікатна ситуація, вирішення якої ще раз підтвердило, що Володимир Гнатович - людина об’єктивна і справедлива.

У подальшій розмові з О.С. Панєвіним Володимир Зайчук визнав (на наше із Олександром Сергійовичем здивування), що рішення направити на судове засідання студентів замість кваліфікованих та досвідчених працівників органів юстиції було його особистою помилкою. До того ж, він переконався в тому, що суд не затягував розгляд цієї справи, а діяв у межах чинного процесуального законодавства.

Починаючи з 1963 р., В.Г. Зайчук успішно поєднував практичну діяльність в урядовому кабінеті із законотворчою роботою у парламенті. Він був депутатом Верховної Ради УРСР VI, VII і VIII скликань, обирався делегатом XXIII та XXIV з’їздів Комуністичної партії України.

У різні часи Володимир Гнатович працював головним редактором журналу ÃРадянське право╚ (за сумісництвом), очолював комісію з розроблення нового Кримінального кодексу УРСР, представляв
українську делегацію у роботі Міжнародної організації праці в м. Женеві.

Володимир Зайчук є автором понад 40 наукових праць.

Кохання для людини - це вічне джерело діяльності та запорука успіху. Тому досягти таких вершин професіоналізму Володимиру Гнатовичу вдалося завдяки постійній підтримці його дружини Ніни Степанівни. Історія їх кохання розпочалася на початку 50-х років у мальовничому місті замків Львові й продовжилася вже у м. Києві. Тут вони збудували своє родинне гніздечко, тут у них народилося двоє прекрасних синів - Олег та Юрій.

Він був щасливою людиною, адже його любили і він сам любив, а це - запорука простого людського щастя ...

Йому майже виповнилося 75 років. Менше ніж за два місяці до славного ювілею зупинилося серце Володимира Зайчука. Але добра та світла пам’ять про нього - відомого представника вітчизняної когорти юристів - назавжди залишиться у наших серцях.